Ідея нагороди й покарання також походить звідси. Що б ми не сіяли, мусимо пожинати. Інакше бути не може. [...] Якщо людина проводить усе життя в злих думках і в неправедних ділах, то їй марно шукати щастя в майбутньому; бо наше «після» — не справа випадку, а наслідок реакції на наші теперішні дії. [...] Але ніколи не слід забувати, що всі ці уявлення про нагороду й покарання існують у царині відносності або скінченності. Жодна душа не може бути приречена на вічну загибель через свої скінченні злі вчинки; бо причина й наслідок завжди мають бути рівними. Тож ми бачимо здоровим глуздом, що теорія вічного прокляття й вічного раю неможлива й нелогічна, бо жодна скінченна дія не може створити нескінченний результат. Отже, за Ведантою, мета людства — не тимчасова насолода чи біль, а Мокша, або абсолютна свобода; і кожна душа свідомо чи несвідомо прямує до цієї мети через різні переживання життя й смерті.
Післясмертний світ не сяє для тих, кому бракує сили розрізнення, і хто легко піддається чару швидкоплинних речей. Як діти спокушаються іграшками, так їх спокушають насолода, влада, ім’я й слава. Для них це здається єдиною реальністю. Прив’язавшись до тлінного, вони багато разів потрапляють під владу смерті. Є в нас одна частина, яка мусить померти; є інша, що ніколи не помирає. Коли людина може ототожнити себе зі своєю безсмертною природою, єдиною з Богом, тоді вона долає смерть.
Добре й приємне підходить людині; мудрий досліджує обидва й розрізняє їх; мудрий віддає перевагу доброму перед приємним, але дурний обирає приємне — через любов до тілесної насолоди.