Коли ти дивишся своїми очима на природу, що відбувається десь назовні… ти дивишся на себе.
Як можливо, щоб істота з такими чутливими коштовностями, як очі, з такими зачарованими музичними інструментами, як вуха, і з таким дивовижним арабеском нервів, як мозок, могла відчувати себе чимось меншим за Бога?
Через наші очі Всесвіт сприймає себе. Через наші вуха Всесвіт слухає свої гармонії. Ми — свідки, завдяки яким Всесвіт стає свідомим своєї слави, своєї величі.
Дзен — це визволення від часу. Бо якщо ми відкриємо очі й побачимо ясно, стане очевидно: немає іншого часу, окрім цього миттєвого «тут і зараз», а минуле й майбутнє — це абстракції без будь-якої конкретної реальності.
Ми прийняли визначення себе, яке обмежило «я» джерелом і межами свідомої уваги. Це визначення жалюгідно недостатнє, бо насправді ми знаємо, як вирощувати мозок і очі, вуха й пальці, серця й кістки — так само, як знаємо, як ходити й дихати, говорити й думати. Але ми не можемо це передати словами. Слова надто повільні й надто незграбні, щоб описати такі речі, а свідомої уваги замало, щоб охопити всі їхні деталі.
Ми — очі космосу. Тож певною мірою, коли ти глибоко дивишся комусь в очі, ти дивишся глибоко в самого(саму) себе, а інша людина дивиться глибоко в те саме «я».