У застосуванні Сатьяграхи я відкрив уже на найперших етапах: прагнення Істини не допускає насильства, спрямованого проти супротивника. Натомість його треба відучити від помилки терпінням і співчуттям. Бо те, що для одного виглядає як Істина, для іншого може виглядати як помилка. А терпіння означає самостраждання. Тож учення стало означати утвердження Істини не через заподіяння страждання супротивникові, а через власне самозречення.
Мій метод — навернення, а не примус; це самостраждання, а не страждання тирана. Я знаю цей метод як безпомилковий.
Якщо вона [жінка] слабка в ударі, то сильна в стражданні.
Урок ненасильства я засвоїв від своєї дружини, коли намагався підкорити її своїй волі. Її рішучий опір моїй волі — з одного боку — і її тихе підкорення стражданню, яке спричинила моя дурість, — з іншого, зрештою змусили мене соромитися себе й вилікували мою дурість у думці, що я народився, щоб панувати над нею.
Жінка — втілення жертовності й страждання, і її прихід у публічне життя має, отже, привести до очищення цього, до приборкання безвладної амбіції та накопичення майна.
Я називаю його релігійним того, хто розуміє страждання інших.
Радість — у боротьбі, у спробі, у пов’язаному зі стражданням зусиллі, а не в самій перемозі.