Я знаю все, що сталося з кожним у минулому, все, що відбувається тепер, і все, що станеться в майбутньому.
Ми відповідальні за те, ким ми є, і за те, ким ми хочемо бути: ми маємо силу зробити себе такими. Якщо те, ким ми є зараз, стало наслідком наших власних дій у минулому, то цілком логічно, що все, ким ми захочемо бути в майбутньому, може бути створене нашими теперішніми діями. Отже, треба знати, як діяти.
Майбутнє нашої планети, таке вразливе до ядерного знищення, залежить від однієї-єдиної умови: людство має зробити моральний поворот обличчям.
Звісно, пам’ять про подію не може бути самою подією. Так само й передчуття. У теперішній події є щось виняткове, унікальне, чого не має ні попередня, ні та, що прийде. У ній є живість, реальність; вона вирізняється, ніби освітлена. На самій дійсності є «печатка реальності», якої не мають минуле й майбутнє.
Живи в теперішньому, забудь минуле. Відкинь надії на майбутнє.
Можливо, у XXI столітті Земля не буде заселена людьми. Один із великих містиків Індії — дуже простий чоловік у горах — колись запитали про майбутнє. Він сказав: настане час, коли ти пройдеш п’ять миль і побачиш світло, і ти так зрадієш, що дізнаєшся: існує інша істота.
Тому я наказую всім моїм Братам — тим, хто живе нині, і тим, хто прийде в майбутньому, — шанувати Святу Матір Бога, до якої ми завжди благаємо бути нашою Покровителькою, прославляти її в усі часи, за всіх життєвих обставин, усіма засобами, що є в їхній владі, з найбільшою відданістю та покорою.
Щоб знайти Будду, треба побачити свою природу. Хто бачить свою природу — той Будда. Якщо ти не бачиш своєї природи, закликання Будд, читання сутр, підношення й дотримання обітниць — усе це марне. Закликання Будд дає добру карму, читання сутр — добру пам’ять, дотримання обітниць — добре переродження, підношення — майбутні благословення… але не Будду.
Безперечно, для божественного немає ні минулого, ні майбутнього!
Для кращого, щасливішого, стабільнішого й цивілізованішого майбутнього кожен із нас має розвинути щире, тепле відчуття братерства й сестринства.
Якщо щастя завжди залежить від чогось, що очікується в майбутньому, ми женемося за примарою, яка постійно вислизає з нашого хвату, аж поки майбутнє — і ми самі — не зникнемо в безодні смерті.
Я вже мертвий. Фізична смерть у моєму випадку нічого не змінить. Я — істота поза часом. Я вільний від бажання й страху, бо я не пам’ятаю минулого й не уявляю майбутнього. Де немає імен і форм — як там можуть бути бажання й страх? З безбажанням приходить позачасовість. Я в безпеці, бо те, чого немає, не може торкнутися того, що є. Ти відчуваєш небезпеку, бо уявляєш її. Звісно, твоє тіло саме по собі складне й уразливе та потребує захисту. Але не ти. Щойно ти усвідомиш свою непорушну сутність — ти будеш у мирі.
Родина як фундаментальна й необхідна виховна спільнота — це привілейований шлях передавання релігійних і культурних цінностей, які допомагають людині набути власної ідентичності. Заснована на любові й відкрита до дару життя, родина містить у собі саме майбутнє суспільства; її найособливіше завдання — ефективно сприяти майбутньому миру.
Хіба вона не більш самовіддана? Хіба в неї не більше сміливості? Без неї людина не була б такою. Якщо ненасильство має стати законом нашого буття, майбутнє — за жінками.
Тривога — це продукт гарячкової уяви, що діє під впливом бажань... Вона є необхідним наслідком прив’язаності до минулого або до очікуваного майбутнього й завжди тримається в якійсь формі, доки розум повністю не відокремиться від усього.
Якщо, щоб насолодитися навіть приємним теперішнім, нам потрібна впевненість у щасливому майбутньому — ми «просимо місяць із неба».
Ми не знаємо, чи Гітлер заснує новий іслам. Він уже на шляху; він подібний до Мухаммеда. Емоція в Німеччині — ісламська: войовнича й ісламська. Вони всі п’яні диким богом. Це може бути історичне майбутнє.
І ми маємо щодня забувати те, що зробили. Це справжнє невтримання. І ми маємо робити щось нове. Щоб робити щось нове, звісно, треба знати своє минуле — і це добре. Але не слід триматися за те, що ми зробили; треба лише осмислити це. І треба мати уявлення про те, що ми робитимемо в майбутньому. Але майбутнє — це майбутнє, минуле — це минуле; тепер ми маємо працювати над чимось новим.
Ні праця, ні любов не розквітнуть із провини, страху чи порожнечі серця — так само неможливо скласти справді вірні плани майбутнього тим, хто не має здатності жити тепер.
Я не міг уявити, що майбутнє, до якого я йшов, може хоч якось зрівнятися з минулим, яке я залишав позаду.
Очікування — це стан розуму. По суті, це означає, що ти хочеш майбутнього; ти не хочеш теперішнього. Ти не хочеш того, що маєш, і хочеш того, чого не маєш. З кожним видом очікування ти несвідомо створюєш внутрішній конфлікт між «тут і тепер», де ти не хочеш бути, і проєктованим майбутнім, де ти хочеш бути. Це значно знижує якість твого життя, бо змушує тебе втрачати теперішнє.
Щастя залежить лише від твого розуму. Коли розум вільний від минулих відбитків і майбутніх жадань — щастя вже там.
Живи теперішнім. Минуле вже минуло; майбутнє невідоме — але теперішнє реальне, і твої можливості — саме зараз.
Потрібен характер, щоб судити людину за її майбутнім, а не за минулим.
Життя дурня порожнє від вдячності й повне страхів; його шлях цілком спрямований у майбутнє.