Alan Watts
Alan Watts Tsytaty pro ілюзію
В індуїстській філософії весь створений світ вважають Вішну-лілою — грою Вішну. Ліла означає танець або гру. Так само в індуїстській філософії світ називають ілюзією; а в латині корінь слова «ілюзія» — ludere, тобто гратися.
Наша звична уява про людину як самотній острів свідомості — драматична ілюзія, заснована на теологічних образах.
Ми живемо в культурі, цілком зачарованій ілюзією часу, де так званий «теперішній момент» відчувається лише як крихітна волосинка між минулим, що спричиняє, і майбутнім, що поглинає увагу. У нас немає тепер. Наша свідомість майже повністю зайнята пам’яттю та очікуванням. Ми не усвідомлюємо, що ніколи не було, немає і не буде жодного іншого досвіду, окрім досвіду теперішнього. Тому ми віддалені від реальності.
Зміна — це ілюзія, бо ми завжди там, де будь-яке майбутнє може нас забрати.
Якщо ти хочеш лишатися в стані ілюзії — лишайся в ній. Але ти завжди можеш прокинутися.
А втім, суть у тому, що Бог — це те, чого ніхто не визнає, що Він є, і водночас кожен насправді є ним. Якщо ти пробудишся від цієї ілюзії й зрозумієш, що чорне означає біле, що «самість» означає «інше», що життя означає смерть — або скажу інакше: смерть означає життя — тоді ти можеш уявити себе.
Ти вже бачив, що Всесвіт у своїй основі — це магічна ілюзія й дивовижна гра, і що немає окремого «тебе», щоб щось із цього отримати, ніби життя — це банк, який можна пограбувати. Єдине справжнє «ти» — те, що приходить і зникає, виявляється й вічно відступає в кожній свідомій істоті й як кожна свідома істота. Бо «ти» — це Всесвіт, який дивиться на себе з мільярдів точок зору, що приходять і зникають, тож бачення завжди є новим.
Людина, яка думає весь час, не має про що думати, окрім думок. Тож вона втрачає зв’язок із Реальністю й живе у світі ілюзії.
Ми живемо в культурі, цілком загипнотизованій ілюзією часу.
Те, що ми називаємо смертю, порожнім простором або небуттям, — лише улоговина між гребенями цього безкінечно хвилюючогося океану. Усе це — частина ілюзії, ніби в майбутньому є щось, що треба здобути, і ніби існує нагальна необхідність іти далі й далі, доки ми не отримаємо це. Та так само, як немає часу, окрім теперішнього, і немає нікого, окрім Все-і-Усього, — немає нічого, що можна було б здобути, хоча азарт гри змушує удавати, що це так.