Alan Watts
Alan Watts Tsytaty pro смерть
Побачити, що форма відкриває порожнечу, і що порожнеча відкриває форму — ось таємниця подолання смерті. Наскільки ти не усвідомлюєш простір, настільки ти не усвідомлюєш власну вічність — це одне й те саме!
Під нами й світом лежить невимовна таємниця. Це темрява, з якої сяє світло. Коли ти впізнаєш цілісність Всесвіту й зрозумієш, що смерть така ж певна, як народження, тоді ти можеш розслабитися й прийняти: так воно й є. Іншого нічого не треба робити.
Якщо щастя завжди залежить від чогось, що очікується в майбутньому, ми женемося за примарою, яка постійно вислизає з нашого хвату, аж поки майбутнє — і ми самі — не зникнемо в безодні смерті.
Нестача любові до рослинного, тонкого, підземного, язичницького й «сексі» аспекту світу означає смерть.
Без народження й смерті, і без безперервного перетворення всіх форм життя світ був би статичним, без ритму, без танцю, наче мумія.
Коли приходить смерть — це як зима. Ми не кажемо: «Не повинно бути зими». Що ж, сезон зими, коли опадає листя й приходить сніг, — це ніби поразка, щось, проти чого ми маємо чинити опір. Ні. Зима — частина природного перебігу подій. Немає зими — немає й літа. Немає холоду — немає й тепла.
Кожна людина має колись у своєму житті зробити дві речі. Одна — подумати про смерть… спостерігати черепи й скелети й дивуватися, яким буде заснути й ніколи не прокинутися — ніколи. Це дуже похмура річ для роздумів; це як гній. Так само як гній удобрює рослини тощо, так і роздуми про смерть та прийняття смерті дуже плідні для створення життя. Ти отримаєш від цього чудові речі.
Немає нічого більш творчого, ніж смерть, бо в ній є вся таємниця життя. Це означає, що минуле треба залишити; невідоме не можна уникнути; «я» не може тривати; і ніщо не можна остаточно закріпити. Коли людина це знає, вона вперше живе по-справжньому. Якщо вона затримує подих — вона втрачає це. Якщо відпускає — знаходить.
А втім, суть у тому, що Бог — це те, чого ніхто не визнає, що Він є, і водночас кожен насправді є ним. Якщо ти пробудишся від цієї ілюзії й зрозумієш, що чорне означає біле, що «самість» означає «інше», що життя означає смерть — або скажу інакше: смерть означає життя — тоді ти можеш уявити себе.
Ілюзія відокремленості заважає побачити, що плекати его — це плекати страждання. Ми не усвідомлюємо, що так звана наша любов і турбота про індивіда — це лише інший бік нашого страху смерті або відкидання. У своїй перебільшеній цінності окремої ідентичності особисте его підпилює гілку, на якій сидить, а потім дедалі більше тривожиться через неминуче падіння!
Те, що ми називаємо смертю, порожнім простором або небуттям, — лише улоговина між гребенями цього безкінечно хвилюючогося океану. Усе це — частина ілюзії, ніби в майбутньому є щось, що треба здобути, і ніби існує нагальна необхідність іти далі й далі, доки ми не отримаємо це. Та так само, як немає часу, окрім теперішнього, і немає нікого, окрім Все-і-Усього, — немає нічого, що можна було б здобути, хоча азарт гри змушує удавати, що це так.
Якщо ти боїшся смерті — бійся. Суть у тому, щоб бути з нею, дозволити їй заволодіти тобою: страхом, примарами, болями, плинністю, розчиненням — і всім. А тоді прийде досі неймовірна несподіванка: ти не помираєш, бо ти ніколи не народжувався. Ти просто забув, хто ти.